Новини
Наші партнери
Тематичні сайти
Про нас
 
ЗМІСТ

 Журнал № 1(2), 2007
- титульна сторінка;   зміст
 Журнал №1, 2005
 - зміст  [закачати]
 Випуск №1
 - зміст  [закачати]
 Випуск №2
 - зміст  [закачати]
 Випуск №3
 - зміст  [закачати]
 Випуск №4
 - зміст  [закачати]
 Випуск №5
 - зміст  [закачати]
 Випуск №6
 - зміст  [закачати]
 Випуск №7
 - зміст  [закачати]
 Випуск №8
 - зміст  [закачати]
 Випуск №9
 - зміст  [закачати]
 Випуск №10
 - зміст  [закачати]
 Випуск №11
 - зміст  [закачати]


Rated by PING
META - украинская поисковая система
Rambler's Top100
статистика

БЮЛЕТЕНЬ "ГОЛОКОСТ І СУЧАСНІСТЬ"

 

Голокост і Україна

УКРАЇНА ПІСЛЯ ГОЛОКОСТУ:
до проблеми взаємовідносин радянської влади та євреїв Північної Буковини наприкінці Другої світової війни

Закінчення, початок див. у № 6, листопад-грудень 2002 р.

Одним із найважливіших заходів влади, спрямованих на використання місцевого населення Західної України для досягнення військових, економічних та політичних завдань стало проведення масових, фактично тотальних військової та трудової мобілізацій. Буковинські євреї не були винятком.

Перші військові мобілізації населення України безпосередньо здійснювалися польовими військкоматами Червоної армії відразу ж після звільнення нею тих чи інших населених пунктів. Завдяки цьому вже навесні 1944 р. у ряді частин ІІ Українського фронту чисельність євреїв зросла порівняно з частинами інших фронтів. Так, якщо на І Українському фронті, війська якого діяли на заході УРСР (Галичина, Волинь), євреї (за підрахунками автора) не перевищували 0,6 - 1%, то в частинах ІІ Українського фронту, які просувалися південним заходом республіки (Буковиною, Трансністрією), їх кількість була значно вищою. Приміром, влітку 1944 р. у частинах 4-ї гвардійської армії нараховувалося до 1,5% євреїв [1]. Переважна більшість їх прибула саме з районів Північної Буковини та Молдови.

Після проходження армії за мобілізацію взялася місцева влада. Методи її проведення були доволі жорстокі й цілком відповідали сутності радянської тоталітарної системи. Військові і трудові мобілізації буковинських євреїв, так само як і всього місцевого населення, проводилися з безліччю порушень встановлених самою радянською владою законів: подекуди людей хапали просто на вулицях, час від часу їх витягали просто з ліжок під час нічних облав.

Звісна річ, ці заходи наштовхнулися на масовий супротив місцевого населення. Найбільш активна частина українського населення поповнила ряди УПА, десятки тисяч українських селян, уникаючи радянських мобілізацій, почали переховуватися в лісах, певна частини втікала до Румунії.

Як свідчить аналіз документів, активний і пасивний супротив мобілізаціям виявило й буковинське єврейство. Форми уникання призову до лав Червоної армії та на роботу до шахт Донбасу були різними: від відвертої агітації і протестів проти мобілізацій до підробки документів і переховування, а то і втечі поза межі України - передусім до Румунії.

23 травня 1944 р. лідер українських комуністів М.Хрущов із роздратуванням повідомляв Й.Сталіна про скупчення місцевого населення на шосе Чернівці - Батошани з метою виїзду з СРСР. ”Переважно, - зазначав він, - виїжджає єврейське населення, яке не бажає служити в Червоній армії. Воно хоче сховатися у румунських містах, де наші мобілізації не проводяться” [2]. Для припинення руху біженців Хрущов пропонував якомога швидше встановити кордон між Румунією та Україною [3].

Чимало місцевого єврейства просто переховувалося під час проведення радянських мобілізацій. За даними радянських органів у липні 1944 р. тільки в Чернівцях переховувалося від призову 1853 єврея, з яких 528 були затримані, а іншим вдалося перейти до Румунії [4].

Доволі поширеним серед місцевого населення, зокрема євреїв, стала в цей час зміна прізвищ на румунські, адже румун (як громадян країни - сателіта нацистської Німеччини) до Червоної армії не призивали. Нерідкими були спроби підкупу посадових осіб з метою уникнення призову, процвітала й підробка документів, що “відмазували” від військової чи трудової повинності. Так, у червні 1944 р. було заарештовано мешканця м. Чернівці М.Адлера (1922 р. народження), який показав, що в Чернівцях діяла група євреїв, яка виготовляла фальшиві документи і продавала їх єврейському населенню (такий документ коштував до 450 крб.) [5].

Відтак, мобілізації в Північній Буковині явно загальмувалися. Зокрема, в області з півмільйонним населенням на 8 травня 1944 року радянській владі вдалося відмобілізувати до армії лише 5495 чоловік – виключно українців [6]. Надалі, втім, ситуація почала змінюватися. В жовтні 1944 р., переважно завдяки силовим заходам кількість мобілізованих до армії в Чернівецькій області зросла до 61 711 осіб і становила 10% всього населення [7]. Можна припустити, що до Червоної армії потрапило до 5 тис. євреїв. Однак на загал радянська влада була незадоволена супутніми процесами, що виникали під час призову єврейського населення до армії. Зокрема, в одній із доповідних записок секретаря Чернівецького обкому І.Зеленюка йшлося про те, що мобілізації єврейства спонукали багатьох із них стати “на шлях відвертої боротьби проти радянського режиму”, що вони ”розповсюджують антирадянські наклепи і спрямовують свої зусилля на зрив заходів радянської влади, закликаючи євреїв переходити на бік німецьких і румунських окупантів” (очевидно, йшлося про заклики втікати до Румунії – В.Г.) [8].

У аналітичному документі НКВС УРСР “Про антисемітські настрої в Україні“, який був підготовлений влітку 1944 року, також повідомлялося про ухилення від військових та трудових мобілізацій в Чернівцях та інших містах “спекулянтсько-торговельного елементу з числа єврейського населення”. Це, зазначали аналітики з наркомату внутрішніх справ, було одним із факторів “обурення з боку неєврейських національностей, що нерідко набувало антисемітських проявів” [9].

Слід зазначити, що євреї дорікали радянській владі і вважали за антисемітизм те, що вона відмовилася визнати їхній особливий статус як жертв нацистського геноциду й прагне активно використати їх на фронті. Серед єврейської громади поширювалися думки про те, що радянський уряд змінив своє ставлення до євреїв порівняно з 1940-1941 рр. “Я вражений діями радянського уряду - висловлювався з цього приводу інспектор депо залізничної станції Чернівці Ругендорф. - Чому вони так брутально поводяться з населенням, чому без будь-яких підстав мобілізують, невідомо куди відправляють? Мені здається, що серед наших керівників є антисеміти і вони чинять такі прикрощі. Коли були німці, ми були зречені на смерть, а ось тепер, коли прийшла радянська влада, нас амністовано на тривале мордування. [10]”

За таких умов думка про еміграцію охоплювала широкі кола буковинського єврейства. Досить метафорично її висловив мешканець м. Чернівці доктор В.С.Резник: “Єврейське населення у зв’язку з мобілізацією до Червоної армії та залученням жінок до робіт стоїть на російському вокзалі і очікує на англійський потяг” [11] (тобто, очікує виїзду до Палестини, яка знаходилася під британським протекторатом - В. Г. ).

За повідомленнями радянських спецорганів сіоністські настрої серед єврейства дедалі посилювалися. Ще навесні 1944 р. прибулий до Чернівців з Москви письменник Якуб Шерф (Кон), назвавшись членом Єврейського антифашистського комітету (до якого насправді не належав) [12], узяв участь у складанні списків бажаючих виїхати до Палестини і США. Він також навідався до обкому партії з тим, аби висловити своє обурення з приводу мобілізацій єврейської молоді на Донбас і Урал. Письменник заявив, що, мовляв, мобілізованих єврейських дівчат використовують у радянському тилу як повій [13]. Між іншим, плітки такого роду активно поширювалися в той час у місті й подекуди призводили до драматичних випадків [14].

Основною причиною поширення таких настроїв радянське керівництво вважало сіоністське підпілля. Наскільки це останнє турбувало владу, красномовно засвідчує той факт, що “прояви сіоністських течій серед єврейського населення” розглядалися в одному ряду з діяльністю “українсько-німецьких націоналістів.”

З радянських документів можна побачити, що таке підпілля існувало на території області в період румунської окупації. Зокрема, йдеться про воєнізовану молодіжну організацію Бейтар, [15] інформацію про діяльність якої в Чернівцях надав радянським військовим спецорганам у березні 1944 р. керівник місцевого комуністичного підпілля Енгель (псевдонім “Василій”). Охарактеризувавши Бейтар як “антирадянську, фашистську, таку, що стоїть на платформі утвердження самостійної єврейської держави в Палестині”, Енгель назвав відомі йому імена членів молодіжної організації [16].

У ході розслідування було з’ясовано, що молодіжна сіоністська ревізіоністська ( така, що стояла на позиціях силового вирішення єврейського питання в Палестині) організація Бейтар дійсно діяла в умовах панування румунської влади. Вона нараховувала у своїх лавах до 150-200 осіб і мала свій центр у Бухаресті. Згідно з наданими Енгелем даними, члени Бейтару вели антирадянську пропаганду, відверто співробітничали з румунською розвідкою, складали списки на прорадянськи налаштованих євреїв, яких потім “здавали Сигуранці, за що остання і допомагала Бейтару [17]”.*

*Примітка редакції – це дуже цікавий і неоднозначний факт, за умови цілковитої довіри до СМЕРШ і НКВС. На нашу думку, це наочне перебільшення спецслужб.

Переважна більшість членів цієї організації встигла виїхати до приходу Червоної армії (переважно до Бухареста і Будапешта). Відтак СМЕРШ 1-ї танкової армії спромігся заарештувати лише двох підозрюваних у причетності до Бейтар - Ю. Зінгера (1922 р.н.), який визнав себе членом сіоністської організації, та С. Геллера (1904 р.н. ) – доктора юридичних наук, причетність якого до Бейтару так і не було встановлено [18]. Останній, як з’ясувалося, був адвокатом у Комітеті з надання допомоги незаможним євреям, що його було утворено в Чернівцях за особистою пропозицією румунського диктатора маршала Антонеску [19].

Втім, сіоністські настрої все ж не були серед буковинського єврейства переважаючими. Про надії єврейства відновити саме тут, на Буковині, своє культурне та релігійне життя свідчить, приміром, факт домагання Чернівецької релігійної громади відкрити у місті хесед – релігійну школу для підготовки рабинів на 150 осіб для хлопчаків у віці 13-14 років [20]. Як відомо, у другій пол. 40-их рр. у Буковині існувала одна з найбільших у Радянському Союзі єврейських релігійних громад, діяв один із небагатьох в СРСР єврейських національних театрів. Надалі з розмахом кампанії боротьби з космополітами з цими поступками євреям було покінчено.

Водночас частина єврейського населення брала найактивнішу участь у відновленні та затвердженні радянського режиму в регіоні. Зокрема, на початку 1945 р. у складі 212 винищувальних батальйонів, створених у 7 областях Західної України для боротьби з українським націоналістичним рухом, нараховувалося 365 євреїв [21] і, вочевидь, найбільше їх було в Чернівцях.

Однак, з огляду на нелояльність до радянської влади значної частини єврейського населення та в контексті загальної тенденції до українізації цього регіону, сталінський уряд починаючи з серпня 1945 р., провів ряд “трансферів” євреїв Буковини до Румунії. Загалом понад 20 тис. євреїв, тобто 40-45% від їхньої загальної кількості, емігрувало у перший повоєнний рік з Чернівецької області [22].

Владислав Гриневич,
к.і.н., ст. науковий співробітник
Інституту політичних і етнонаціональних
досліджень (Київ)

Примітки

  1. АМОРФ. – Ф.320. – Оп.4532. – Спр. 58. – Арк. 283.
  2. ЦДАГОУ. - Ф.1. – Оп.23. - Спр. 937. - Арк. - 21.
  3. Там само.
  4. Там само. - Спр. 895.- Арк. 155-156.
  5. Там само.
  6. Там само. - Оп.83. - Спр.7. - Арк.74.
  7. Там само.
  8. Там само. – Оп.23. – Спр.895. – Арк.96.
  9. Там само. - Спр.1363. - Арк.4.
  10. Там само. – Спр.1057. – Арк.125.
  11. Там само.
  12. На прохання Єврейського антифашистського комітету до радянського уряду В.Молотов, а за його розпорядженням і Л. Берія звернулися у червні 1944 р. до М. Хрущова з листами, в яких пропонували вжити заходів щодо надання роботи й створення умов для життя євреям, які перебувають на терені Північної Буковини та Трансністрії. Проте в цьому напрямі мало що було зроблено //Там само. - Спр.3851. - Арк.3-5.
  13. Там само. - Спр.1363. - Арк. 30-31.
  14. У Шевченківському районі м. Чернівці шість жінок, намагаючись врятуватися від ганьби, вистрибнули з другого поверху військкомату. – Див.: Там само. - Оп. 75. - Спр.2. - Арк. 4.
  15. Назва організації є абревіатурою (на івриті) від назви “Союз ім. Йосипа Трумпельдорфа”. Виникла вона на початку 20-х років під впливом заклику В.Жаботинського створити єврейську армію для захисту єврейського населення підмандатної Палестини. Напередодні Другої світової війни організація нараховувала у діаспорі до 100 тис. осіб і вважалася одним з найпотужніших молодіжних рухів за переселення до Палестини. Під час війни групи членів Бейтару брали участь у повстаннях проти гітлерівців у гетто Варшави, Вільнюса, Бєлостока. – Див.: Краткая Еврейская Энциклопедия. Иерусалим, 1976. - Т. 1.- С. 382-383.
  16. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 23.- Спр. 932. – Арк. 34.
  17. Там само. - Спр.1057. - Арк. 123.
  18. Там само. - Спр.932. - Арк. 35 зв.
  19. Там само.
  20. Там само. - Спр. 1057. - Арк. 123.
  21. Там само. - Оп.83. - Спр. 13. - Арк.43.
  22. The Soviet ”Transfer” of Jews from Chernovtsy Province to Romania, 1945-1946. Introduced and annotated by Mordechai Altshuler // Jews in Eastern Europe. – 1998. – N2. – P.62. У свою чергу, етнічних українців сталінський режим повертав на батьківщину. Так, у 1944 році разом із відступаючими німецькими і румунськими військами пішли до Румунії з Чернівецької області біля 5 тис. українців і румунів, що опинилися в прифронтовій смузі. На цій підставі, вже у вересні 1946 р. МВС СРСР, з’ясувавши, що 250 українців працюють на лісопильному заводі у м. Броден, доручив уповноваженому у справах репатріації вжити необхідних заходів для повернення їх в СРСР. Див. : Державний Архів Російської Федерації. - Ф. 9401 . - Оп.1. - Спр.139.-Арк. 112.

 

Полеміка

Ми отримали лист від відносно цікавої роботи п. В.Гриневича.
Вважаємо за доцільне розпочати дискусію.

Уважаемая редакция!

Необъятное объять нельзя, а фонды ЦГАООУ необъятны. И тем не менее… Материалы фонда 1 – это только введение в тему Холокоста. Чем дальше “копаться” в фондах ЦГАООУ, тем страшнее (например, материалы фонда 263). Поэтому мне режут слух некоторые выражения уважаемого мною г-на В.Гриневича (“Голокост і сучасність”, № 6, с. 10), например: “Тут, у Чернівцях, під захистом гарнізону радянських військ цим останнім (євреям Л.Д.) було значно спокійніше, ніж…”.

“…в Буковині цьому (поверненню єврейства з евакуації Л.Д.) не перешкоджали” и т.д.

Предлагаю материалы, которые не позволяют мне согласиться с некоторыми формулировками г-на В.Гриневича.

Лев Дробязко, Институт Иудаики (Киев)

 

НАФТОЛЕ-ГЕРЦ КОН (Краткая биография поэта)

Родился в 1910 г. в м.Строжинец, Буковина. Дебютировал стихами в газете “Черновицер блетер” (“Черновицкие листки”) в 1929 г. В том же году вынужден был бежать в Польшу от преследования властей из-за его революционной деятельности. В Польше сотрудничал в еврейской печати, но вскоре был арестован и в 1932 году обменен на политического заключенного в СССР. В 1937 был репрессирован, освобожден в 1941 г., но в 1948 г. снова был арестован и осужден на 25 лет. В 1956 г. реабилитирован и уехал в Израиль. В 1959 г. приехал в Польшу, был арестован и несколько лет провел в тюрьмах. Стихи Кона включались в сборники и альманахи, выходившие как в СССР, так и в Польше, печатались в газете “Эйникайт” (орган Еврейского антифашистского комитета). В 1932 г. в Варшаве вышел его сборник стихотворений и поэм “Трот нох трот” (“Шаг за шагом”), но сразу был конфискован (в 1935 г. этот сборник в расширенном виде был переиздан в Минске).

В одном из некрологов, опубликованном в тель-авивской газете “Лецте найс” (он умер 4 июля 1971 г. в Иерусалиме), говорилось: “Муки и горе, огорчения и разочарования во всем том, чему он когда-то сильно верил, отражаются в поэзии Кона за последние годы. От этих стихотворений веет одиночеством и печалью, из них течет кровь.

Одинокий, опечаленный, окровавленный, поэт в начале 60-х годов репатриировался в Израиль. Здесь он издал книгу стихотворений и эссе под заглавием “Записано в памяти” – книгу, которая может служить документом эпохи развеянных снов и несбыточных надежд…”

(Составил - Хаим Бейдер Нью-Йорк, - специально для Л.Дробязко)

Источники:

“Российская Еврейская Энциклопедия”, т. 2. Москва, 1995, стр. 64 (автор заметки, как и всех остальных статей о еврейских писателях, пишущих или писавших на идиш, во всех трех биографических томах этого издания – Х.Бейдер): “Лексикон новой еврейской литературы” (идиш), т. 8, Нью-Йорк, 1981, кол. 68-69).

 

РЕПРЕССИРОВАННЫЕ ЕВРЕЙСКИЕ ПИСАТЕЛИ УКРАИНЫ
(документы архивно-следственных дел и материалы из
частных архивов)

НАФТАЛИ СЕРФ-КОН

Биографических сведений о еврейском писателе Нафтали-Герц Серф-Коне нет ни в одном справочнике. Советская цензура “стерла” его имя из памяти читателей. А ведь он был. Воспитывал дочь, писал стихи, ездил в командировки и готовил репортажи для газеты “Эйникайт”. И все это он делал в перерывах между “отсидками” в тюрьмах и лагерях.

“Говорили, что он всю жизнь сидел, сначала в довоенной Польше, затем дважды у нас. В Черновцах ему было тесновато, время от времени он ездил в Киев, в Москву – пообщаться, подискутировать со столичными писателями. Где-то там его и “заграбастали” вместе с другими еврейскими писателями”(1).

Последний лагерный срок Серф-Кон отбывал в Спасске недалеко от Караганды… Следственное дело пока найти не удалось, но кое-что обнаружилось в материалах МГБ УССР, “изобличающих” еврейскую писательницу Риву Балясную в “связи с еврейским националистом Серф-Коном” – автором “Отчета о командировке в г.Черновицы… клеветнического и антисоветского содержания”. Вот что содержится в “Отчете…”, столь обеспокоившем партийные и карательные органы.

Во время Второй мировой войны сотни тысяч евреев из Бессарабии и Буковины были согнаны в лагеря и гетто Транснистрии. Большинство из них погибло. Чудом выжившие были освобождены в 1944 году Красной армией и вернулись домой. Вернулись и многие евреи города Черновцы, преодолев препятствия, которые чинили им на пути к дому. Но на этом мытарства не закончились. В преддверии приближающейся зимы евреев отлавливали и полураздетых, изможденных, к тому же, как правило, не владеющих русским языком, принудительно отправляли на Донбасс или в Свердловск. Известны случаи, когда в Черновцах оставались малолетние дети, матери которых были высланы. Спасаясь от высылки, те, кто был здоровей и помоложе, бежали в Румынию (граница с ней была открыта) или записывались в чехословацкую армию, части которой стояли недалеко от Черновцов. Десятки тысяч евреев покинули город.

Обо всем увиденном и услышанном Серф-Кон и написал в “Отчете…”. Вместе с Р.Балясной они отправили этот материал в Москву в Еврейский антифашистский комитет (ЕАК).

В показаниях на допросе Р.Балясной(2) мы прочитали, что из Москвы пришла телеграмма от Ицика Фефера (ЕАК) в Черновицкий облисполком. Копию получила Балясная, находившаяся в Черновцах в командировке. Фефер писал: “…прошу дать сведения Балясной о количестве евреев, погибших во время оккупации и проживавших в г.Черновицах”. Получив копию телеграммы, Балясная пошла к председателю облисполкома, “.. и оба пришли к выводу, что таких сведений не положено и не нужно давать”.

В период следствия по делу Серф-Кона (1949 г.) Черновицкие власти составили “Заключение по т.н. “Отчету о поездке в гор.Черновцы” бывшего еврейского писателя Нафтали Серф-Кона”. В “Заключении…” власти подтвердили то, что в 1945-1946 гг. Черновцы покинуло до 60 тыс. евреев, но причину этого они объяснили результатом работы, проводимой “раввинатом и религиозными общинами… по организации массового выезда евреев в Палестину”, а не бесчинствами властей. В том же 1949 г. был ликвидирован ЕАК в Москве, по всей советской империи закрыты учреждения еврейской культуры и арестованы ее видные деятели, а конфискованные печатные и рукописные материалы были признаны националистическими и по окончании следствия - уничтожены.

Казалось бы, история превращения в 1945-1946 гг. еврейского (более 60% населения составляли евреи) города Черновицы в интернациональный город Черновцы забыта навсегда. Но этого не должно быть – историческая память не должна быть потеряна. Поэтому просим тех, кто помнит эти события или знает о них по рассказам, сообщить нам подтверждающие или опровергающие подробности.

1. Из книги Моисея Лоева “Последняя спичка”. - Нью-Йорк, 2000. - С. 314.
2. Следственное дело № 44792 по обвинению Балясной Ривы Наумовны, т.1, с. 107, находится в Центральном Государственном архиве общественных организаций Украины.


“УТВЕРЖДАЮ”
НАЧАЛЬНИК ОТДЕЛА СЛЕДЧАСТИ МГБ УССР
М а й о р
ГУЗЕЕВ
20 июня 1952 года

П О С Т А Н О В Л Е Н И Е
/о приобщении к делу вещественных
доказательств/

Гор. Киев, 1952 года, июня “30” дня

Я, нач. отделения Следчасти МГБ УССР майор БЕРЕЗА, рассмотрев материалы следственного дела № 149868 по обвинению БАЛЯСНОЙ Ривы Наумовны в совершении преступлений, предусмотренных ст.ст. 54-10 ч. П и 54-11 УК УССР, -

Н А Ш ЕЛ:

БАЛЯСНАЯ в своей практической националистической деятельности поддерживала связь с еврейским националистом СЕРФ-КОНОМ.

Следствием добыт написанный СЕРФ-КОНОМ так называемый “Отчет” о его поездке с БАЛЯСНОЙ в Черновцы клеветнического националистического содержания, а также заключение комиссии по существу указанного отчета.

Кроме того, в распоряжение следствия поступило заключение московской экспертной комиссии от 23 февраля 1952 года об антисоветской националистической деятельности бывшего еврейского антифашистского комитета, с главарями которого БАЛЯСНАЯ поддерживала преступную связь.

Учитывая, что указанные выше документы изобличают БАЛЯСНУЮ в преступной деятельности и являются вещественными доказательствами по ее делу, руководствуясь ст.67 УПК УССР, -

П О С Т А Н О В И Л:

“Отчет” о поездке в гор.Черновцы, заключение комиссии по существу этого “отчета” и выписку из заключения московской экспертной комиссии об антисоветской националистической деятельности еврейского антифашистского комитета приобщить к следственному делу № 149868 по обвинению БАЛЯСНОЙ Ривы Наумовны как вещественные доказательства.

НАЧ.ОТДЕЛЕНИЯ СЛЕДЧАСТИ МГБ УССР
М а й о р
Б Е Р Е З А

К о п и я

Перевод с еврейского “М”
ОТЧЕТ О ПОЕЗДКЕ В ЧЕРНОВИЦЫ

Несколько кратких сообщений в целях выяснения
/информации/

Во время пребывания в моем родном городе Черновицах, где я собирал материалы для своей творческой работы, я натолкнулся на целый ряд фактов, о которых я считаю своим долгом поставить в известность высшие советские правительственные органы.

Как известно, немцы передали советскую территорию до Буга румынам. В Могилевском, Бершадском, Шаргородском, Тульчинском и Жмеринском районах, по ту сторону Буга, находились лагеря смерти и гетто для бессарабских и буковинских евреев. Около 450 000 евреев содержались в этих так называемых “транснистрийских” лагерях и гетто. В это число входили и евреи, доставленные из других оккупированных стран. Евреев из Бессарабии и Буковины гнали сюда буквально раздетыми и босыми, из их имущества им ничего с собой брать не было разрешено. Румынские солдаты и часть местного населения подвергали их на дорогах кровавым избиениям. Исключение было сделано только для евреев из Восточной Буковины, происходивших из провинций, которые по договору 1940 г. остались за Румынией. Им было разрешено взять кое-что из вещей, однако по пути следования румынские солдаты ограбили их дочиста. Тысячи евреев, в том числе женщин и детей, были расстреляны на дорогах. В лагерях и гетто Транснистрии умирали ежедневно от голода и тифа сотни евреев и не меньшее число ежедневно кончали жизнь самоубийством, не будучи в состоянии выдержать нечеловеческие условия. Небольшим группам удалось бежать к партизанам. Все должны были нести тяжелую работу, но никаких продуктов питания к ним доставлять не разрешалось. Покупать было также негде и не за что. Днями валялись трупы, ибо живые не имели уже сил их погребать.

/Случаи, когда одичавшие от голода люди вырезали и поедали груди мертвых женщин, были нередки/ *.

Изнемогающие, покрытые с ног до головы коростой дети просили родителей задушить их и избавить их таким образом от нечеловеческих страданий. Но сверх того, немцы старались заполучить из-за Буга к себе от румын как можно больше евреев под предлогом посылки на работы, но на деле для истребления. Большую часть бессарабских и буковинских евреев немцы таким образом перевезли к себе и действительно их уничтожили.

Несмотря на то, что в лагерях и гетто Транснистрии перед каждым стояла угроза голодной смерти, а тиф, цинга и другие болезни косили людей неслыханными темпами, боязнь быть уведенными на работу к немцам, по ту сторону Буга, была исключительно велика.

_________

* Поставленная в скобки фраза вычеркнута в тексте чернилами.

Председатель бухарестской еврейской общины адвокат ФИЛЬДЕРМАН обратился к АНТОНЕСКУ с письмом, в котором просил милосердия к евреям, находившимся в Транснистрии. Он просил разрешить бухарестской общине послать пищу, одежду и медикаменты вымирающим евреям. АНТОНЕСКУ ему ответил открытым письмом, напечатанным в румынских газетах (в Черновицах имеется экземпляр газеты). В письме АНТОНЕСКУ обвинял бессарабских и буковинских евреев в том, что они большевики, что они в 1940 году помогали Красной армии занять Бессарабию и Буковину; что они еще ранее пересылали в штабы Красной армии на Западной Украине стратегические планы Буковины и Бессарабии; что они срывали эполеты с румынских офицеров; что они в период эвакуации румынских властей издевались над румынскими чиновниками; что евреи убивали немецких офицеров, жандармов и чиновников, которые хотели вывезти имущество государственных учреждений; что евреи не позволяли также вывозить машины их фабрик и заводов, а также имущество румынских граждан. “Для евреев Бессарабии и Буковины – никакой пощады! – заявил АНТОНЕСКУ. Одна из последних фраз его ответа гласила, примерно, так: “Отдаете ли вы себе отчет, господин ФИЛЬДЕРМАН, - за кого вы просите?!”

Только после разгрома немецкой армии под Сталинградом румыны увидели, что дело пахнет расплатой, что им придется отвечать за смерть от голода и за убийство сотен тысяч людей в Транснистрии, их политика в отношении оставшихся в живых евреев радикально изменилась. В частности, именно после поражения немцев под Сталинградом румыны разрешили бухарестской общине оказывать помощь евреям в Транснистрии. Но к тому времени уже более трех четвертей евреев было уничтожено, несмотря на улучшение положения, на помощь бухарестской общины и на помощь швейцарских евреев – после прибытия в Транснистрию представителя Женевского Международного Красного Креста, который доставил одежду и продукты. Несмотря на все это, физическое состояние выживших евреев в лагере и гетто было столь катастрофическим, что помощь, оказанная продуктами, одеждой и медикаментами, хотя и была значительной, смертность все возрастала – не в прежних темпах, но все же возрастала. На деталях в отношении режима в лагерях и гетто, на методах массового истребления я не считаю нужным останавливаться, это особая тема. Одно лишь я хочу установить: те несколько десятков тысяч евреев, которые остались в живых из 400 тысяч, ждали и надеялись на приход Красной армии как на приход Мессии. Для старых и малых слово “Сталинград” стало магическим словом. “Если бы не Сталинград, давно уже собаки грызли бы наши кости” – эту фразу можно сейчас слышать в Черновицах на каждом шагу. И вот наступил желанный день: Красная армия пришла и освободила их из лагерей и гетто. И так, измученные, обовшивившие, в лохмотьях и отрепьях, евреи пустились кто пешком, кто в поездах к себе на родину, в Бессарабию, в Черновицы, в местечки в районе Черновиц. Это были буквально призраки, скелеты.

(Далі буде)

Лев Дробязко,
Институт Иудаики (Киев)

1 2 3 4 5

Up