Головна сторінка

Головна Увічнення пам'яті Геноцид ромів

Голокост і Ханна Арендт

ГОЛОКОСТ І ХАННА АРЕНДТ

 

Сама работа вийшла на Заході у 1951 році - уявимо ті часи... Живий вождь народів, що погрожує світу найчисельнішою і найміцнішою армією. Його величезний авторитет серед інтелектуалів Заходу і далеко не лише лівих (Бердяєв). Війна у Кореї, практично таку саму очикують у поділеній Німеччині. Ізраїль, що веде боротьбу за визнання і підтримка Сталіним Ізраїлю в піку Англії. В той же час - вже гине Михоелс, вже зрозуміло що виборена народами СРСР перемога не принесе їм самим ані очікованої свободи, ані матеріального статку. Вже Черчілль проголосив свою відому промову, що до залізної завіси. Останні ді-пі мають нарешті змогу покинути есесівські казарми та концтабори і виїхати хто до Ізраїля, хто до США. Паралізована Голокостом єврейська громада (або точніше сказати - майже знищені євреї Європи), потроху оговтається, починається babyboom. І майже ніхто в Ізраїлі не хоче й чути про Катастрофу.

І от на цьому тлі виходить праця де цілком виважено, цілком аргументовано, цілком коректно порівнюються два режими - Гітлера і Сталіна. В той час коли не так багато й було відомо про нацистський Рейх, в той час коли зовсім краплі потрапляли з теренів Радянського Союзу - німецька єврейка, з типово засмученим східним обличчям, робить справжню мужську справу - нападає на стовпи європейської цивілізації і вказує: тоталітаризм з”явився не раптом. Він не випадковість. Не містична чорна діра. Він вироблявся в Європі. Він заснований Європою. Він породжений нею.

Аренд багато підходів запозичила в марксизмові. Зараз такі підходи не популярні, але не треба плутати марксизм (теорію, що дуже багато зробила для політичного аналізу вічної боротьби багатих і бідних), з економічною реальність СРСР. В жодному разі не можна змішувати тоталітарний більшовизм і марксистський підхід до окремих політико-економічних питань. І в жодному разі не можна сказати, що боротьби класів не існує.

Друге видання, більш повне й розлоге виходе у 1966 році. І справляє таке враження, що з тих самих 60-их Європа виробляє нове обличче. Зауважу, що шестидесятники в Європі не зовсім ті що в нас. Якщо наші відстоювали національні права (і цілком логічно), то в Європі - заперечували національні права. Якщо наші апелювали до народу, то в Європі - насміхалися з того народу. Якщо наші писали листи до влади (і відкриті і закриті), то в Європі лише кпили з влади, або називали її фашистською. Але то все дещиці. Головне - і в нас і в них намагалися розібратися з тоталітаризмом. І в них і в нас вірили в соціалізм з людським обличчем. Все скінчилося в Чехословаччині у 1968 році. Як сказав Кон-Бедіт - російськи танки вбили сподівання на співпрацю з комуністами. Ліві й ультраліві нахили в Європі різко пішли на спад.

Ще до 1968 Х.Арендт недвозначно прирівняє нацистські і більшовицькі режими і, в той же час, скаже “німецька і російська системи не однорідні, а складаються із серії категорій, у яких до людей ставлються дуже по різному.”

Десь у 1983 році я особисто стикнувся з повідомленнями про так звану “опозицію панків”. Звичайно неможливо ототожнювати панківський рух та неонаці, однак у Дніпропетровську ситуація склалася саме так. До чого я веду - якби я не був євреєм, я б у ті часи став неонаці. Зваба протистояння одному тоталітаризмові за допомогою іншого - завжди існує. Саме тому спроба Х. Арендт розібратися відразу з обома заслуговує на особливу увагу. Неможливо пройти й повз дуже корисної і цікавої дискусії на сторінках часопису 22, де порівнюють з Гітлером саме Леніна а не Сталіна.

Я бачив багато зла. Я бачив як людину б”є палкою, перед трьома десятками здорових зеків, один-єдиний охоронець. І цей острах перед злом сидить в мені так само як і в іншіх. Доки він не вийде - нічого не вийде і в нас. Ф.Бек і В.Годін винесли свій жахливий вирок у 1951 році - “Радянська-російська психологія, схоже, робить безпам”ятство цілком можливим”. Нажаль після 1991 року такий самий діагноз встановили й А.Безансон та А.Глюксман.

Надзвичайно широка обізнаність з історією, політологією, філософією, літературою і роблять Арендт цікавою і актуальною досі. Вона своїм прикладом показує, що історик повинен широко дивитися на речі, а не бути зачарованим лише своєю темою. В першій передмові Арендт пише - “Ця книга спрямована як проти нестримного оптимізму, так і проти безмежного відчаю. Вона стверджує, що Прогрес і Приреченість суть два боки однієї медалі, що обоє вони - предмети забобонів...”

В цьому вислові, на мою думку, і простежується один важливий момент з мислення Х.Арендт. Вона намагається довести дуже прості речі, які здавалося цілком зрозумілі, але виявляється середовище інтелектуалів (тих, що набагато піздніше О.Солженіцін назве “образованщиной”) так само, як і люмпенізована юрба не дуже переймається реальністю. Більше того - цілковито не бажає ані бачити ту реальність, ані жити в ній. Міти, забобони, ідоли, що іх створили саме інтелектуали - є більш загрозливими для цивілізації, ніж емоції мас. Якщо погроми можна зупинити зброєю, в тому разі коли влада того бажає, то неможливо зупинити погромне мислення в головах розумний, освічених людей.

Що таке насправді прогрес, як не наша віра в нього? І що таке очикування апокаліпсису, як не наша втома від світу?

Головна ідея Х.Арендт - “Річ не в стражданнях, яких було завжди багато, і не в кількості жертв. Йдеться про людську природу як таку... і створення суспільства, де послідовно здійснено нігілістичну банальність homo homini lupus est - і вимагає глобального контролю.” “...існують злочини, що їх неможливо ні покарати, ні простити”. “...наша філософська традиція така, що ми не можемо втямити “радикальне зло”... Отже, нам насправді немає на що спертися... Сьогодні, коли чисельність населення і бузпритульність усюди зростають, небезпека фабрик смерті... полягає в тому, що маси людей постійно стають зайвими, якщо ми й далі міркуватимемо про наш світ в утилітарних категоріях... Тоталітарні розв”язання можуть і пережити падіння тоталітарних режимів у вигляді великої спокуси...”

“Переконаність, ніби все, що відбувається на землі, має бути зрозумілим..., може привести до банального тлумачення історії.” А банальність тлумачення переходе в банальність Зла. Занепад Європи починається з бажання простих рішень.

“... віра в людську всемогутність,...переконаність у тому, що шляхом організації можна зробити все, що завгодно...” Переконання деяких лідерів запозичене з “Протоколів сіонських мудреців”: “усе що корисне для єврейського народу є моральним і священим”. Нажаль це може далеко завести. Бо гасло есесівців було “усе що корисне для німецької раси...” Втаємниченість, наполягання на принципі - все робимо задля общини, бачення світу скрізь мушку - увага антисеміти! Постійне бажання оборонятися, яке йде від трагедії терора в Ізраїлі, але зовсім не стосується уявного, розгалудженого антисемітизму західного світу.Тут можна навести за приклад поводження родини Дрейфусу під час антисемітської кампанії: “...родичі... смертельно боялися гласності й покладалися виключно на закулісні маневри.” Те що можна зрозуміти до Голокосту, не можливо зрозуміти.

Проблема ще в сенсі життя. Для того щоби кожного разу шукати у муках новий сенс, аби йти далі, або встановлювати високу планку - треба робити майже героїчні зусилля. Набагато простіше визначити такий сенс: “...індивид... живе і помирає заради збереження свого виду.” Таке собі рослинне життя, але якщо замінити вид родиною, то хіба не задля цього багато з нас бігає на работу, пише статті, змінює переконання, плазує перед владою?

Арендт розбиває на три етапи поступовий підхід Європи до Голокосту. Спочатку ідеологічний антисемітизм, що грунтувався на націоналізмові. Аренд спокійно і принципово показує наскільки справді був великим внесок в економіку тогочасся єврейської буржуазії. Неупереджено повинні побачити це і ми. Тобто визнати - що антисемітизм то не лише хвороба, а іноді і нездорова реакція, на власний жахливо-матеріальний стан. А іноді й реакція на нахабство єврейської люмпен-буржуазії.

Карколомні зміни, дуже схожі на ті що пережили і переживамо ми, породжували бажання повернутися в примарні “золоті часи”. “... всі зусилля втекти від сумної дійсності в ностальгію за все ще незруйнованим минулим чи в очікуване забуття кращого майбутнього - марні зусилля.” Так реагували і євреї. Дізраелі побоювався що у випадку політичної рівності - євреї зникнуть. М.Пруст - ніде стільки не важило єврейське походження як серед асимільованих... “Євреї були захоплені нею, як можно бути захопленим фізичною вадою чи перевагою, і були залежні від неї, як можна бути залежним від пороку.” Дослідниця вказує на проблему, яка існує в єврейському середовищі й сьогодні. Коли євреїв намагаються не помічати, вони починають самі себе виділяти. Взагалі то є проблема національної меншини, але ми знаємо, що в сучасному світі вже неможливо просто втекти, чи сховатися в Ізраїлі, аби вже не мати тої проблеми. Дихотомія “свій-чужий” лишається.

“Чим більше умови існування євреїв наближалися до умов існування інших, тим більше дивували їхні відмінності”. “Від них навіть очикували перетворення на винятковий взірець людяності.” Тобто незважаючи на раціональну поставу 19-го сторіччя в євреях вбачали щось незвичайне, і самі євреї до цього докладали зусилля. Насправді незначне “єврейське питання” призвело до фабрик смерті. Етапи цього шляху розглядає Х.Арендт. “...у повоєнний період євреї стали помітними , як ніколи раніше.”

Ті євреї, що втекли в асиміляцію ще напочатку 19-го століття - насправді не загинули в Голокості, а можливо і прийняли в ньому посильну участь, на боці німців. А, іноді, і на боці рятівників - тема ще недостатньо досліджена, але відомо що єврейська родина лишається сильнішою ніж релігійність. Сьогоднішні публікації стосовно участи мішлінгів у вермахті вражають. Але вражають не фахівців - бо фахівці про це знали, але це для них нічого по суті не змінювало. Арендт і пише про те, що нацисти вже на початку свого владарювання готувалися і до винищення німців - так само як і більшовики, незважаючи на великоросійську риторику чудово розуміли що жертви саме росіян будуть величезні. Ми знаємо поширену думку, що нацисти “принаймні, вбивали не своїх”. По-перше, зрозуміло, що наше виокремлення євреїв та “місцевого населення” - то є повна нісенитниця з точки зору європейського розуміння громадянства, яке ми начебто прийняли. По-друге, тоталітаризм ставиться байдуже до діхотомії свої чи чужі. А потурання нацистам, фактично відбулося з саме невизначання - хто місцеві, а хто біженці. Нікому не має діла до біженців. Особливо коли вони бідні і від них погано тхне. А ще вони не виховані і не знають нашої мови. А ще - в них якась дика релігія. Зробити біженцями можна будь який народ. Для того треба лише видібрати в нього громадянство і створить йому неможливі умови існування. Саме так і вчинила Німеяччина. Саме так зараз робить Росія.

Важливий тезіс Арендт - нацисти не були націоналістами, бо їм була цілком байдужа Німеччина та німці - вони бажали світу. Вони мислили категоріями тисячорічч (до речі дехто і сьогодні намагається мислити такими самими категоріями...) Так само і більшовики - вони просто використовували національні гасла, а насправді поводилися зі “своїми”, як завойовники.

Роль ордену ієзуїтів в потуранні антисемітизму “...новачок мав довести, що він до четвертого коліна не має єврейської крові”.

Арендт називає антисемітизм “наругою над здоровим глуздом”, але ми з вами чудово знаємо, що люди далеко не завжди користуються цім самим здоровим глуздом. Подавши широку картину й антисемітських партій, й процесу Дрейфусу, й єврейського бажання влаштуватися як найліпше, дослідниця переходе до імперіалізму.

Важливим моментом, на її думку, була філософія Гоббса, який виробив моральні принципи буржуа. Арендт робить стислу характеристику з його міркувань - “Істота без розуму, без здатності знати істину і без вільної волі, тобто без здатності на відповідальність - людина за своєю суттю є функцією суспільства...”. В такому разі людина оцінюється лише за своєю вартістю. І стає або капіталом, або збитком.

Арендт підсумовує, що виходячи з такого підходу процес стає неминучим: “ відхід обивателя до сфери приватного життя, його виняткова засередженість на справах родини й кар”єри були... вже виродженим плодом буржуазної віри в першість приватного інтересу.”

Ідея державності в стилі Гоббса - держава “... набуває монополії на вбивство, надаючи взамін умовну гарантію від загибелі.” Не стану докладно розкривати ідеї обивательської буржуазії - вони зараз у нас перед очима постійно. Проблема в тому, що суспільство (а особливо післі Голокосту) вже не може засновуватися лише на накопиченні багатства. “Смерть - справжня причина, через яку власність і її придбання ніколи не стануть справжнім політичним принципом.” - підсумовує Арендт.

В союзі між юрбою і капіталом вона бачить перші зародки тоталітаризму. А створення панрухів, занепад національних держав та право раси замість прав людини і передують тоталітаризмові 20-го сторіччя. Союз між юрбою і елітою, побудований на плазуванні перед думкою “більшості”, або “передового класу”, або “нашої раси”; втрата масами орієнтирів, а елітою - бажання розробляти ті самі орієнтири і стали грунтом подібного союзу. Який, додамо - не приніс користі нікому.

Імперіалисти почали вихвалятися, що вони стоять поза партіями, над партіями - вони дбають лише про батьківщину. Знайомі міркування, чи не так? Імперіалізм і виробив расистський підхід до світу. Дослідниця зауважує: “Коли росіяни стануть слав”янами..., англійці перетворяться на “білих людей”, як... германці стали арійцями, то ці зміни... означатимуть крах західної людини.” І тут чітко Арендт вказує на те що расизм насправді “є головною ідеологічною зброєю” імперіалізму, а зовсім не “перебільшеного націоналізму”. Расизм “загрожує руйнуванням національної державності”. Цікава цитата з Геббельса: “(Муссоліні) не революціонер, як Гітлер або Сталін. Він настільки пов”язаний зі своїм італійським народом, що йому бракує ширини...”

На загальному тлі пропаганди буржуазного успіху (а настанова постійного успіху завжди означає виховання цинізму) виробляється песимістична картина занепаду культур. Насправді мерзотники завжди складали більшість кар”єрістів, проблема в тому, що раніше інтелектуал не дуже переймався тим, що позбавлений слави. Хоча конфлікт Моцарта та Саль”єрі зовсім не новий. Здається особливо гостро проблема постала зараз, коли нажаль багатьом інтелектуалам надто кортить побачити себе серед гостей популярних телепрограм...

Арендт згадує про жахливі різанини в Африці, коли “біла людина” влаштовувала там справжній терор, а маси радо вітали упокорювачів дикунів... “Нацизм і більшовизм зобов”язані пангерманізму й панслав”янизму... більше ніж будь який іншій ідеології.” І в середовищі всіх ціх пан... зароджується заздрість до євреїв - “... ватажки панрухів дуже добре знали, що євреї, точнісінько як вони самі, ділять світ навпіл: вони і всі інші.”

Ну, і звичайно, Арендт подає картину тоталітаризма. Це найцікавіша частина книги, як на мене. Особливо те що стосується тоталітарної поліції, організації, тобто того, що ми всі з вами знаємо, що ми перенесли на власній шкурі. Епіграфом до частини “Тоталітаризм” Арендт бере слова Давида Руссе - євреї, якій пережив жахіття Голокосту - “Нормальні люди не знають, що можливо все.”

“У кожному з нас сидить... ліберал, який спокушає нас голосом здорового глузду.” Тобто ми не можемо повірити в те що людина може робити такі жахливі речі. До речі, від цього, на мою думку, часто-густо виростає та вдавана байдужість людей щодо проблем Голокосту. Бо вони не в змозі повірити в ті жахіття. Так само не в змозі уявити, власного діда охоронцем табору в ГУЛазі. Так само не в змозі уявити діда поліцейським, що розстрілює дітей. Так само не в змозі уявити діда слідчим НКВС.

Крім того тут додається проблема спадкоємності нашої сучасної влади до влади тоталітарної. Цілком сучасне зауваження дослідниці: “...плебісцити, за допомогою яких сучасні лідери юрби домогалися... чудових результатів, є давньою ідеєю політиків, які спираються на юрбу.” Насправді це небезпечний момент. Загравання з юрбою (яку, намагаються презентувати як народ) може призвести до відновлення тоталітаризму. Не більшовицького зразка, так нацистського... Дослідниця веде далі - хто ж надавав ідеологічне забарвлення спілки еліти та юрби? Елітна молодь Франції, яка спочатку захоплювалась “занепадницьким культом естетизму” потім перейшла до захоплення юрбою в якій побачила “вираження мужньої сили”. Арендт пише - “Саме їхня філософія песимізму і захват від приреченості були першою ознакою неминучої катастрофи європейської інтелігенції.”

Арендт говорить про приваблевість зла та злочину для менталітету черні. І знову наводить цитату з “Протоколів сіонських мудреців”, що були створені саме з ідей черні - “...може, це й підло, проте спритно.” Замилування підлістю, підступністю, нахабством є справжньою модою зараз. І що може випростатися з такої моди?...

Дослідниця постійно порівнює більшовиків і нацистів. Але не робить властивої багатьом помилки цілковитого ототожнення двох режімів. Часто-густо вона казує на їхні розбіжності. Але частіше - на те загальне Зло яке йшло від них. Дослідниця вважає - “...Гітлер ніколи не збирався захищати Захід від більшовизму, але завжди був готовий приєднатися до “червоних” для руйнування Заходу, навіть у розпалі боротьби проти радянської Росії.”

Особливо вона вказує на ту помилку, яка склалася в нас завдяки нескінчекним пропагандиським штампам радянського минулого. А саме - убивці-звіри, та неосвічена юрба. Арендт цілком грунтовно каже - убивцями були самі нормальні люди, а “питома вага так званих освічених класів серед справжніх убивць приголомшує.” Мені здається саме тут інтелектуали повинні задуматися. Будемо відверті - чи не вабить нас самих взяти в руки пістолета і нарешті поквітатися за всі пережиті наруги? І чи не вихлюплюється в деяких творах постмодерністів ненависть до культури, втома від неї, пошук чогось спрощеного, але ясного і величного? Хіба не тому модно читати Юнгера, Місіму?

Дуже важлива пересторога сучасному суспільству - нацисти та комуністи “...рекрутували своїх членів із тієї маси відверто байдужих людей, від яких відмовлялися всі інші партії як від надто млявих або надто нерозумних...” Кожний бажає прожити велике життя і лишити по собі слід. Іноді це бажання стає страхітливим. Особливо тоді, коли зрозуміло, що життя не зовсім вийшло. І тут поруч стають нацисти, які наголошують - треба “...учинити щось героїчне або злочинне...” Героїчне учинити важко - потрібно подумати, поміркувати, розібратися, а от учинити те що робив і до того (або хотів вдіяти, лише побоювався кари), учинити пограбування, або погром - от славно! “Юрбі кортіло увійти в історію ціною руйнувань” - ставить свій діагноз Арендт. Втрата релігійності (витоки якої, до речі залишаються поза увагою дослідниці, а тут постає багато запитань, особливо коли сьогодні деякі церковні діячі в руйнації Церкви вбачають лише терор більшовиків, забуваючи, що до того маси самостійно пішли з Церкви, в мас виникло бажання нищення святинь, а більшовики з того скористалися), втрата традицій, втрата звичної картини світу ведуть або до переосмислення, або до істерії. Істерія можлива тиха і голосна. Коли ніхто не звертає увагу на людину (навіть зовсім нецікаву, сіру, яку звикли кликати совдепівцем, бидлом, биком, козлом, яка навіть і є усім тим!), то рано чи піздно ця людина цілком має право образитися. А ображаються такі люди завжди “бессмысленно и беспощадно”.

До того ж нацисти розумілися на пропаганді - вона, з їхньої точки зору не є “мистецтвом прищеплювати думки в масах. Насправді це мистецтво сприйняти думки мас.”(Heiden K.)

Арендт глибоко розглядає стан справ не лише аналізуючи політичні праці, але й художню літературу, яка безумовно характеризує ситуацію з точки зору психології.

Те що стосується психології мас, чи юрби, чи публіки, те особливо цікавить мене в Арендт. Вона не займається міфікацією “незрозумілості” або й мистичності антисемітизму, чи національними німецькими витоками нацизму (хоча безумовно все це має деяке місце). Вона розглядає ситуацію як вчений - тоталітаризм є позанаціональним явищем і в нього може потрапити кожен народ. А психологія збіднілого міщанина будується саме на “галюцинації, яку провокує реальність”. Бажання бачити фантом замість реального життя - от що поєднує маси та тоталітаристів. Є цікава картина одного московського художника - “Більшовики та дракончик”, де саме поява живого й славного дракончика глибоко бентежіть зібраних на таємну змову більшовиків. Бажання змов, якіми начебто можна щось вирішити - в цьому глибоке притягування тоталітаризму. Поява дракончика вказує на те, що “спонтанність ніяк не можна цілковито прибрати”.

Підкреслення Арендт, що нацисти та більшовики жодним чином не фанатики, а цілком звичайні люди, саме від яких і можна чекати будь чого - це, на мій погляд, дуже важливе відкриття. “... скільки нормальних людей навколо нас захотіли б прийняти тоталітарний спосіб життя - тобто ціною значного скорочення тривалості життя дістати гарантоване здійснення всіх своїх кар”єрних мрій... Скільки з них, цілком усвідомивши свою дедалі більшу неспроможність терпіти тягар сучасного життя, радо пристосуються до системи, яка водночас із спонтаністю прибирає відповідальність.”

Страждання перетворюють людей на “німих тварин”, як висловилися поляки?????????, що пережили ГУЛаг. І додають про інтелектуалів, в яких глибоко сидить страх: “вони пишуть але не спілкуються.” Це дуже нагадує радянських євреїв мовчання. Брак живої комунікабельності, відвертого спілкування, вільного обговорення проблем, коли слово стає засобом заробітку, а не засобом намагання зрозуміти світ - от що породжує тоталітаризм. Або тоталітаризм породжує наведений вище стан. Тут взаємовплив з обох боків... Арендт пише, що нацисти чудово знали: “...вбивцям, які обстоюють свою невінуватість , брешучи на всі заставки, повірять швидче ніж жертвам, які говоритимуть правду.”

Що стосується дії самої тоталітарної машини, то, зрозуміло - її головним механізмом є таємна поліція. Яким чином до неї потрапляють люди? Колись, у 1980 році мне намагалося вербувати КДБ. Що, цікаво - вербування розтягнулося аж до 1989 року! Те що я відмовлявся, те що я потім відбував срок, те що перебував у психіатрічній лікарні, те що став членом гурту сионістів-викладачів івриту - нічого з переліченого не справляло на них враження. Вони вперто продовжували пропонувати. Можливо автоматично. Мабуть мій вступ до Народного Руху остаточно вважався в них бар”єром до подальших зустрічей. Принаймні після того вони мене не турбували. Хоча продовжували нагляд через моїх знайомих, принаймні до 1994 року (зрозуміло, в той час вони вже стали українськими кагебістами...). Ці люди, в більшості були освіченими. Один, навіть у минулому був вчителем. То як же він туди потрапив? Невже так як міг би потрапити і я? Чи можливий самостійний крок? Дослідники Ф.Бек і В.Годін, що на них посилається Х.Арендт, повідомляють - “... працівники НКВС призиваються з лав партії, але не має ні найменшої можливості добровільно обрати цю кар”єру.” Так само і робітники гестапо. Тобто тоталітарне керівництво само вирішує кого обрати. Крім того НКВС так само як і СС “вимагали від своїх членів даних про родовід.” “Завдання тоталітарної поліції - не розкривати злочини, а бути під рукою”

Цікаві порівнення стосовно використання більшовиками і нацистами митців. Якщо нацисти використовували їх, більшовизм винищував таланти. Що ж стосується вчених - “Нацисти звільнили навіть тих учених, котрі хотіли служити їм, більшовики ж використовували репутацію своїх учених для цілковито ненаукових цілей і змусили їх стати шарлатанами.” Тут можна багато казати стосовно наукообразності. У брошюрах виданих для користування есесівцями писали таке - “Закони природи підпорядковані незмінній волі... Отже необхідно пізнати ці закони.” В часи коли наука стає ідолом, виробляються “природні закони історично розвитку”, якіх насправді не існує. Нажаль цей забобон з марксистської риторики досі справляє неабияке враження на багатьох інтелектуалів. Взагалі, всі оці наші “наукові підходи” насправді мають відношення лише до нашої віри. Якщо ми віримо, що до влади стали люди які дбають про підвищення нашого добробуту (чому? з якого ото біса їм цим перейматися?), то коли ми зіштовхуємося із нахабними брехунами - їм обвести нас нічого не коштує. Якщо ж ми знаємо - до влади завжди лізуть не найкращі і нам треба обирати лише людину з порядними, моральними якостіями, тоді ми маємо надію. Але утилітарні надії на те, що навіть злодію корисне аби таж сама Україна жила більш-менш нормальним життям, у випадку зустрічі з тоталітарними керівниками подібні надії втрачають будь який сенс. Арендт пише: “...антиутилітарна поведінка тоталітарних урядів, їхня повна байдужість до масових інтересів виявились... шокуючими. Це додало до... політики елемент нечуваної непередбачуваності.” З цієї непередбачуваності звичайно користувалися і Гітлер і Сталін. Сталін, до речі, тільки в 30-ті роки дозволив називати себе “вождем”.

Ми підходимо до жахливих подій. До нищення людей. Організованого, цілеспрямованого, але не маючого жодних матеріальних підстав. Арендт вірно пише: “З душевнохворих все тільки починалося”. Д.Руссе наводить такий діалог: “Навіщо газові камери?” - “А навіщо ти народився?” І не можна забувати, що “...за будь яких обставин найнижчою категорією залишалися євреї”.

Наприкінці війни пропаганда “згуртувала населення... обіцянкою, що фюрер “у мудрості своїй підготував німецькому народові... легку смерть від газу.”

“Яке значення має поняття вбивства, коли ми наштовхуємося на масове продукування трупів?”. Таким чином прибирається антиморальність вбивства, і карна мораль перемагає. Тут доречно згадати В.Шаламова, який написав у тих самих 60-тих пророцтво - якщо не буде розмови про ГУЛаг і осмислення, то молодь цілковито захопиться психологією НКВС та вбивць і буде вважати блатних вищім світом. Те, що зараз робиться навкруги нас підтвердило думку В.Шаламова. “Ми намагаємось психологічно зрозуміти поведінку в”язнів і есесівців..., коли насправді слід зрозуміти, що душу-psyche можна зруйнувати, навіть не руйнуючи людину фізично... Наслідком є бездушні люди, тобто люди, яких психологічно зрозуміти вже не можливо, повернення яких до...людського світу дуже нагадує воскресіння Лазаря.” Бездушні люди, що перебувають ц стані постійного страху перед життям, бо життя може спонтанно підготувати що завгодно, навпаки - табір, чи схожа на табір “контора” нічого несподіваного не підготують. Вони підготують лише приниження, натомість потім - стакан горілки, чи бабу! А що ще чєловєку надо? Справді, що?...

Крім того, існують люди, які дивляться на світ з точки зору катів. “Цим людям (а їх більше у будь-якому... місті, ніж нам хотілось би визнати) тоталітарне пекло доводить тільки те, що людина може здійснити пекельні фантазії, не змусивши небо впасти на землю...” І ми постійно повинні задумуватися над тим, яким чином тримати ціх людей в повазі до закону і моралі.

В той же час будувати щось довгострокове на страху, означає будувати на піску. “...жах - або триваліші роздуми про нього - не може вплинути на зміну характеру людини, не може зробити її кращою чи гіршою, він не може стати основою політичної спільноти...” Саме тому тоталітаристи так люблять казати про кінець світу, або комунізм. Нацисти відверто стреміли в прирву, захоплюючися “загибеллю Нибелунгів”, а комуністи чекали або на перемогу, або теж на загибель від “ядерною палиці імперіалістів”. А побудувати надовго вони можуть лише кладовище. Його вони й побудували в Освєнцімі і на Колимі. Різниця в тому, що в Освєнцім привозили на смерть євреїв - вони, так би мовити її заслужили від нацистів, а на Колиму привозили всіх і смерть і життя лишали на вирок Природи. Та й життя в таборі і після табору річ доволі умовна. Вже “через певний час ментальність в”язнів майже не відрізняється від ментальності... охорони.” Одиниці здатні протистояти цьому катку.

Треба розглянути й елемент невинних в”язнів. Е.Когон вказує: “Табори вимерли б, якби у здійсненні арештів гестапо керувалося б лише принципом опозиції.”

Особливим моментом потрібно вважати те, що “...вперше в історії виключалася можливість мучеництва”. Д.Руссе згадує: “Для успіху, жест мусить мати суспільне значення. Нас тут сотні тисяч, і всі ми живемо в цілковитій самотності. Ось чому ми скоряємося...” Тут відповідь багатьом з тих, хто ставить питання - чому не було спротиву? І тут до речі факт рідкісного самогубства в таборах. Статистика Бухенвальда - піввідсотка. Але чи повна ця статистика?

Взагалі табір, так само як і гетто (Арендт, нажаль зовсім не розглядає проблеми гетто), ставив перед людьми жахливі дилеми. “...послати на смерть своїх друзів, або сприяти вбивству інших людей...”

Слова есесівського охоронця, з книги Д.Руссе: “Я... б”ю доти, доки не дістану еякуляції... Я був цілком нормальним... Тепер, коли... дають мені відпустку, я не їду додому. Я не насмілюся дивитися в очі моїй дружині.” Інша проблема - чи всю правду казав охоронець? Чи кажуть правду убивці-кримінальники в таборах?

Нарешті дуже важливий момент - Арендт посилається на Л.Полякова (книга 1955 року, досі чомусь не перекладену, хоча книжки Полякова виходять в СНД) - “Більшість людей у частинах, використовуваних для цього (програми знищення), були не добровольцями, а переведеними до формувань особливого призначення зі звичайної поліції. Але навіть... есесівці вважали такого роду обов”язки гіршими від боїв на фронті.” Я згадую власні розшуки з цієї теми - українці в таборах знищення, які конкретно допомогали німцям у винищенні євреїв. Нагадаю - табори смерті призначалися лише для євреїв і були побудовані саме для того, аби лише вбивати. Так от - незважаючи на далеко не повну картину, у моїх розшуках, я можу сказати, що українців набирали з самих віддалених сіл різних регіонів України. Важило, скоріше за все їхня загуменкованість, відсутність в них якихось ідей, зв”язків і так далі. Тому коли пишуть щодо укр.націоналістів в охороні таборів, то треба зауважити, що то були люди з надто приблизною уявою про будь яку ідеологію, чи політичну діяльність. І набирали їх далеко не добровільно. З іншого боку - не будемо робити гарне обличча при поганій грі - погром у Львові, колаборація на теренах України, і саме з боку багатьох оунівців (це не стосується УПА в цілому, тому що далеко не вся УПА була оунівською) - все це існувало, як існує досить замовчування цього питання.

Осмислюючи проблему концтаборів неможливо оминути внутрішню адміністарцію. Злочинці всюди є аристократією, але в Німеччині лідерство мають комуністи. Це вельми цікавий момент. Не можна його спрощювати, розглядаючи допомогу адміністрації з точки зору дисиденства 70-тих років. Тобто, як колаборацію.

Арендт виокремлює три елементи притаманні ідеологічному мисленню. А, як відомо, ідеологічне мислення - найголовна складова тоталітаризму. Багато сперечаються, чи щірі ідеологи у своїх переконаннях. На мою думку, питання треба ставити в іншому напрямі. Вони щірі у своєму бажанні не знати реального світу. Вони щірі у своєму бажання робити релігійний вигляд. Вони щірі у своєму бажанні гратися у фанатиків та героїв. Де які з них йдуть до кінця у цій грі. Інші виходять, тільки но пахне гарячим. А більшість - змінює ідеології зі швідкістю японського потягу. За хвилину.

Але вернімося до книги Арендт. Вона описує першу складову - “... ідеології мають тенденцію пояснювати не те, що є, а те, що перебуває на стадії становлення... вони цікавляться самим лише елементом руху...” Ідеології орієнтуються на історію, але розглядають її тише з однієї точки зору і намагаються пояснити все. Оце бажання пояснити все, і повне небажання бачити факти, ігнорування нових явищ і призводить до потрапляння пальцем у небо. Наприклад - рух “Талібан”, що руйнує пам”ятки часів буддізму і разом з тим бачить своїм першим ворогом Америку, але ж древні народи Афганістану не мають жодного стосунку до Америки, навіть з точки зору Корану!

Тут і з”являється друга складова - “наполягання на “істиннішій” реальності, що криється за речами”. На мою думку вона походить від недовір”я мас до будь якої інформації. Маси можуть не вірити нічому і в той же час повірити в будь яку нісенитницю. “Пропаганда тоталітарного руху... намагається здійснити ін”єкцію якогось прихованого змісту в кожне... суспільне явище...” Таким чином, якщо обиватель, наприклад, дивиться який небудь “Большой куш”, де доводять, що О.Пушкіна взагалі не було, чому б тоді обивателю не повірити, що і автор передачі, і саме телебачення діють як частина заговору масонів?

І третя складова - “Ідеологічне мислення впорядковує факти в абсолютно логічну процедуру...” А “як тільки до ідеї застосовують логіку як рух думки, а не як необхідний засіб контролю над мисленням, ця ідея перетворюється на засновок.” Тобто, якщо визнається що євреї - антираса, наступний логічний крок - їх треба кудись ізолювати, а якщо ізолювати, то чому не вбити? Так само, до речі думав і Сталін - спочатку Міхоелс, потім космополіти, а потім і депортація...

Наприкінці книги Х.Арендт висловлює свій головний тезіс, грунтовно доведений, але, нажаль досить не осмислений в Україні: “Не просто у зрадництві заради корисливіх інтересів чи жадоби влади, а в самій природі ідеологічної політики треба шукати пояснення тому, що реального носія ідеології (робітничій клас чи германські народи), який спочатку здійснював певну “ідею”... поглинула логіка втілення цієї ідеї в життя.” Арендт не вказує тут на знищення євреїв, розглядаючи їх, як громадян Німеччини, ця точка зору наразі дуже сумнівна, але треба зважити на час коли роблено працю.

Артур Фредекінд,
науковий співробітник 
Українського центру вивчення Голокосту.
Головний редактор Бюлетеня “Голокост і сучасність”

Останні Новини

Дивитися всі

Top