Головна сторінка

Головна Увічнення пам'яті Геноцид ромів

2-га Всеукраїнська наукова конференція "Друга світова війна і доля народів України"

2-га Всеукраїнська наукова конференція "Друга світова війна і доля народів України"

30-31 жовтня 2006 року Громадський комітет для вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса, Інститут історії України НАН України, Український центр вивчення історії Голокосту вдруге провели спільну всеукраїнську конференцію "Друга світова війна і доля народів України". Упродовж двох днів було заслухано доповіді, в яких висвітлювалися: - місце національної проблематики в ідеології і пропаганді воюючих сторін, а також сучасні рефлексії з цих питань (саме ці питання викликали найбільш серйозну, часом, навіть різку дискусію; особливу увагу хотілося б звернути на концептуальні, хоч і неоднозначні доповіді А. Подольського "Проблематика колаборації на землях України у добу Голокосту: аналіз сучасних наукових і громадських інтерпретацій" і М. Кучерепи "Волинь у геополітичних розрахунках СРСР і Німеччини (1938-1939 рр.)"); 
- національне життя народів України (проблему зміни людської поведінки у критичній ситуації висвітила Ж. Ковба у доповіді "Релігійне життя на теренах України в період Другої світової війни"; долю одної з найбільш яскравих і суперечливих постатей окупованого Києва описав О. Кучерук у виступі "Володимир Багазій - міський голова Києва у 1941-1942 рр."), а також: 
- історія національно-визвольних рухів (незвичний для більшості дослідників музейний аспект теми висвітила Л. Радченко у доповіді "Національно-визвольний рух у Закарпатті наприкінці 1930-х років"); 
- міжнаціональні відносини (цим болючим питанням було присвячено декілька проблемних виступів, зокрема О. Лисенка "Конфесійні аспекти міжнаціональних стосунків в період 1943-1945 рр". та І. Ільюшина "Українсько-польські відносини за часів Другої світової війни"); 
- національна політика СРСР (дуже гостру дискусію викликала доповідь В. Орлянського, який порівняв політику радянського уряду стосовно єврейських і українських поселень під час Голодомору; глибоку історичну перспективу надав О. Кадол у доповіді "Етнічні німці у світлі воєнної політики Російської імперії та СРСР: історичні паралелі"), 
- нацистської Німеччини (як завжди пронизливістю відзначався виступ Ф. Винокурової "Доля євреїв в охоронній зоні поблизу ставки Гітлера "Вервольф" (маловідомі документи та нові інтерпретації)"; також треба звернути увагу на якісну, хоча і дещо "задерикувату" доповідь студента Харківського університету Ю. Радченко "Расова політика націонал-соціалістичної Німеччини щодо українців на прикладі радянських полонених та східних робітників (1941-1945 рр.)"), 
- і держав Східної Європи (тут ми відзначимо доповіді Ю. Крамара "Політика польської адміністрації щодо єврейської громади Волині у міжвоєнний період" і С. Шульги "Чеська громада Волині в національній політиці польських урядів 1920-1930-х років на українських землях впродовж 1920-50-х рр. минулого сторіччя"). 
Треба підкреслити, що сьогодні не тільки в Україні, але й на усьому пострадянському просторі відбуваються наукові зібрання, присвячені бойовим діям, партизанському руху, окупаційному ладу, але таких, де б у фокусі була доля національних спільнот, до цього часу не існувало. За цих умов викликає задоволення факт розширення тематики доповідей. Якщо на першій конференції 2005 р. майже третина з них була присвячена історії Голокосту, то на другій ця тематика потроху обіймає належне їй за пропорцією місце, на перший план виходять проблеми українського народу, з'являються матеріали, присвячені долі поляків, німців, чехів, кримських татар. 
Важливо підкреслити, що хронологічні межі доповідей значно ширше за 1939-1945 рр. Вони охоплюють, практично, як весь міжвоєнний (друга половина 1920-х - 1930-ти роки), так і повоєнний (друга половина 1940-х - 1950-ті рр.) періоди. Таким чином ми бачимо як передумови багатьох міжнаціональних проблем і конфліктів часів війни, так і їх наслідки. За цього варто нагадати, що на теренах України війна подовжувалася до середини 1950-х років. 
Головне в концепції конференції - це те, що на ній з'являються саме народи України, як самодіяльні суб'єкти історії війни. Це дуже важко з методологічного погляду, адже війна - це, у першу чергу, конфронтація держав. Здавалося б, народній, низовій ініціативі залишається небагато простору. Традиційна радянська історіографія, яка вельми полюбляла тему "радянські народи і війна", саме так її і потрактовувала: як "братні народи під керівництвом комуністичної партії" (тобто радянської держави) одностайно вишикувалися на війну з ворогом. 
Інша проблема була у емігрантської української історіографії. Там якраз надзвичайної уваги приділяли саме народному незалежницькому руху, але виключно українському. Усі інші народи знов-таки виступали або як мовчазні об'єкти впливу воюючих сторін, або як функції своїх державних інститутів. 
Але насправді все це набагато складніше. Як би не намагалися державні керманичі удавати, що історію роблять саме вони, але без народу, тобто простих людей, які будуть виконувати їх розпорядження, вони нічого зробити не можуть. Далі, як показує реальна історія, як України, так і інших країн, які опинилися у вирії Другої світової війни, народна самодіяльність не просто не припинялася. Навпаки, можна сказати, що війна, як точка біфуркації, сприяє підйому народної активності, оскільки в цей час виникають нові історичні перспективи, нові можливості. І все це відбувається не тільки та, навіть, не стільки на загальному, скільки на місцевому рівні, оскільки "час, коли одна влада пішла, а інша ще не прийшла" потребує максимальної напруги усіх здорових, активних сил кожної конкретної громади. 
Саме для того, щоб підштовхнути дослідників до такого погляду, організатори вибудували нестандартну систематику доповідей. Першою темою йшло національне життя, другою - національно-визвольні рухи, третьою - міжнаціональні стосунки. Тобто все це теми, які мають викривати саме внутрішнє життя народів, їх стосунки на низовому рівні. І лише у другій половині конференції учасники зверталися до питань, пов'язаних з національною політикою держав, які панували на території України. 
Це все пов'язано ще з однією проблемою, про яку багато кажуть сьогодні, - з необхідністю виробити україноцентрічну концепцію історії. Треба підкреслити, що це не спроба довести, що Україна - "батьківщина слонів", а просто звичайне для будь-якого народу, будь-якої країни бажання дивитися на історію зі своєї особливої точки зору. Можна сказати, що це необ'єктивно, але об'єктивну правду історії знає лише Вс-вишній, усі інші розглядають і оцінюють її зі свого сідала. Головне, щоб та, так би мовити, "об'єктивна необ'єктивність" не перетворювалася на "необ'єктивну суб'єктивність". З погляду вирішення цього завдання, організатори виходили з того, що Україна та її народи були об'єктом для воюючих сторін, але у той же час, у нерівних умовах вони намагалися будувати своє життя, своє майбутнє. Усі ці спроби, як тепер відомо, були марні, намагання співпрацювати з одним злом проти іншого оберталися не тільки воєнними чи політичними, а й, головне, моральними поразками. Але про це легко говорити сьогодні. Тоді ж усе було далеко не так ясно. Це стосується не тільки, скажімо українців чи кримських татар, поляків чи караїмів. Це стосується і євреїв, хоча тема самоврядування і колабораціонізму у гетто на території України досі лишається недослідженою. 
Треба зауважити, що такий підхід взагалі виявився дуже непростим для українських істориків. Навіть у доповідях, формально, нібито, присвячених темам національного життя, ми бачили, як дослідник мимоволі з'їжджав на традиційне тлумачення подій, як результату діяльності тої чи іншої влади, на аналіз її заходів та їх практичного впливу. Але треба сподіватися, що, якщо наші конференції подовжаться, коло дослідників буде розширюватися, і вони потроху дійдуть до нових методів і нових підходів. 
Щодо ж подальших перспектив, то, зрозуміло, вони, у першу чергу, залежать від фінансування. Але якщо розглядати лише наукову складову, то треба погодитися, що концепцію конференції було акцептовано вітчизняними дослідниками, що підтверджується самим фактом значного зростання кількості і географії учасників (треба зауважити, що значна кількість дослідників за різних обставин не мали змоги взяти участь у конференції, але надіслали свої статті до збірки її матеріалів). Таким чином, ми можемо сподіватися, що конференція "Друга світова війна і доля народів України" стане традиційною і посяде належне місце у науковому житті нашої країни.

[Повні матеріали конференції (на сайті Комітету "Бабин Яр")]

[Тези доповідей учасників конференції (на сайті Комітету "Бабин Яр")]

Віталій Нахманович

 

 

Останні Новини

Дивитися всі

Top