Колабораціонізм на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони в роки Другої світової війни
Вийшла книга, яка мала б відкривати нову 
сторінку у вивченні української історії. Книга на яку чекає українське суспільство багато років. Книга яка з наукової точки зору висвітлює болючу проблему колаборації. Необхідно зауважити – навіть в країнах Європи, де подібна тема розглядалася в контексті свободи слова і незалежності історичної науки, навіть там – відверте слово стосовно колаборації з нацистами завжди вимагало важкої праці розуму і серця. Як малоприємно і важко писати євреям про єврейську поліцію (особливо про деяких цілковито мерзотних типів), як малоприємно і тяжко писати німцям про своїх “героїв”, так само важко українцям описувати діяння колаборантів. Тим більш, що Україна не мала державності, в часи Другої Світової війни, й навіть ті намагання співпраці ОУН з нацистами було відкинуто Берліном, коли С.Бандера і Я.Стецько оголосили незалежність України у Львові. Україна не мала статусу уряду Віші, не мала статусу визнання голландської поліції (навіть на рівні психологічному), не мала того дещо врівноваженого ставлення німців до естонців, або литовців. Нагадаю, що ставлення до слов’ян, тим більш східних, тим більш таких, що не мали держави, тим більш до слов’ян з СРСР, тобто “більшовиків”, тим більш православних – було вкрай принизливим. Якщо німці дозволяли собі ігнорувати союзників – румунів та італійців, то як вони ставилися до українців – зрозуміло.
В нашому контексті дуже важливо те, що на Заході досі існує штамп щодо більшості українців, як злочинних колаборантів, які масово брали участь у винищенні євреїв. Цей штамп ґрунтується на тому, що проблеми колаборації подавалися в радянські часи, як проблеми “українського буржуазного націоналізму”, а за часів незалежності ми маємо поодинокі праці де присутнє намагання розглянути цю проблему без прикрас. Велика частина українських істориків доволі довго продовжує, так би мовити “захищатися”, підкреслюючи “невинність” українців. В цивілізованих країнах зазвичай подібний підхід вважають, по-перше – радянським, по-друге – необ’єктивним і неісторичним.
Нарешті дослідниця з Кривого Рогу (що теж є символічним) присвятила цій темі велику книгу. Вперше в Україні це тема докторської дисертації. Під грифом національної академії наук України, Інституту історії України, під редакцією д.і.н. О. Лисенко, Валентина Шайкан написала книгу під назвою “Колабораціонізм на території рейхскомісаріату “Україна” і військової зони в роки Другої світової війни”. Рецензенти – доктор історичних наук, професор, завідувач відділом Інституту історії НАН України С.Віднянський; і доктор історичних наук, професор, завідуючий кафедрою історії та українознавства Криворізьського технічного університету В. Стецкевич.
В передмові вона цілком вірно вказує, що “У 40-80-ті роки в радянській історіографії розроблявся лише вузький сегмент цієї теми, який торкався стосунків учасників українського самостійницького руху з військово-політичними чинниками Третього рейху, причому подавалося це у певному ідеологічному ключі”. І сьогодні: “Більшість авторів, які пишуть про діяльність ОУН і УПА (тут необхідно зазначити, що рідко можна прочитати подібне цілком наукове розрізнення, яке в нас часто-густо подають через дефіс, А.Ф.), займають позицію умовчання, коли мова заходе про їх контакти з нацистами”.
В.Шайкан цілком слушно вказує на добру роботу І.Смолія де зазначається, що “під час перевірки громадян, які співпрацювали з окупантами або підозрювалися в цих діях, органами НКВС та НКДБ масово порушувалася презумпція невинності...” Крім того зазначаються цікаві праці М.Коваля.
Цілком слушно і коректно автор посилається на статтю В.Сергійчука “Боротьба за волю, а не коляборація” (часопис “Визвольний шлях” 2001 р.), де автор вказує про те, що Нюрнбегський трибунал відкинув усі “висунуті проти ОУН і УПА звинувачення у колабораціозмі”.
В той же час в огляді вітчизняної і зарубіжної наукової літератури (доволі пристойному, де присутні американські, німецькі, польські дослідники) авторка чомусь на торкається найважливішого аспекту колаборації – участь у знищенні мирного населення, і особливо євреїв. Нагадаємо, що саме на цьому аспекті наголошують західні дослідники, як на такому який є однозначно злочинним, і який потребує засудження. Всі інші моменти, навіть військова колаборація, вповні можуть розглядатися як такі що існували і будуть існувати під час воєн. Як такі, що можна зрозуміти виходячи з політичних вимог часу. Однак участь в геноциді – це зовсім інша проблема. Цікаво й те, що автор повністю ігнорує дослідників Голокосту в Україні. Зрозуміло, що частина з того матеріалу є не вповні науковою, але існує великий комплекс літератури, з якої можна було б скористатися. Дивно, що цей матеріал лишився поза межами авторської зацікавленості, тим більш що єврейську тему зазначено в книжці. Саме співучасть в “остаточному розв’язанні єврейського питання” є головною гуманітарною проблемою колаборації часів Другої Світової війни.
Отут і починаються дивні речі. Знову, як і в інших книжках, що виходять в Україні (це вже давно відзначають західні дослідники, як прояв антисемітизму) – немає ані згадки про Голокост. Навіть не існує подібного терміну. Хоча про “геноцид євреїв” авторка згадує. Більше того – автор згадує і про “єврейську колаборацію”. Зазначимо, що хоча в контексті дослідження подібна тема вповні може існувати, однак, як майже завжди в українських авторів – ми тут стикаємося з повною відсутністю почуття некоректності подібного визначення. Тим більш, коли колаборація українців саме в галузі винищення євреїв автором не розглядається зовсім. Єдину фразу яку можна знайти в книзі: “Вважається, що українська поліція (ким вважається?! А.Ф.) не брала участі в масових розстрілах в Бабиному Яру, проте, ... вони кілька разів конвоювали туди колони євреїв...” Адже справді відомо, що розстріли відбувалися не лише в Бабиному Яру, а по всіх теренах рейхскомісаріату, і в багатьох містах українська поліція, нажаль, далеко не лише конвоювала євреїв до місця страти.
Дивний абзац який названо - “Колабораціонізм і національні меншини в Україні”. Мало того, що авторка цілком серйозно пише дику річ: “... Говорити в цілому, про єврейський колабораціонізм як явище, можна на нашу думку, тільки в межах єврейських кварталів, гетто, таборів смерті.” Останні слова шокують. Або автор не розуміється щодо проблем Голокосту (це неможливо для освіченої людини в 2006 році), або він знаходиться в полоні цілковито антисемітської, або й пронацистської літератури. Яким чином можна не згадувати про український персонал в таборах смерті, але згадувати “колаборацію” євреїв там, просто не зрозуміло!
В.Шайкан пише: “В західній літературі трапляються закиди на адресу євреїв: мовляв, вони виявляли пасивність і не чинили спротив нацизму”. Змушений написати слова, які зазвичай не висловлюють в науковій дискусії – це є цілковита брехня. Навіть серед дешевої антисемітської літератури Заходу навряд чи можна знайти подібні “закиди”. Історики вказують на те, що євреї не мали можливостей для спротиву, саме тому що нацисти винищували в більшості дітей, жінок і старців. Та й взагалі закидати комусь що він не робив спротив – не в традиціях культурних людей.
Однак в цьому розділі дивує й ще один загрозливий момент. Серед тих хто колаборували резонно вказані німці, поляки, кримські татари. Але чомусь не вказані росіяни. Або автор не вважає їх національною меншиною, або видається що серед росіян не існувало колаборантів. Це дивно. Наскільки відомо, колабораціонізм було поширено на всіх територіях, що їх окупували нацисти. Навіть в Данії. Нагадаймо що на теренах Україні були не лише підрозділи РОА, але існували й інші російські організації, починаючи від НТС, й закінчуючи монархістами.
В той же час на стр.65 В.Шайкан наводить приклади людей з м.Сталіно (Донецька), які брали участь у масових вбивствах. Вказано про розстріли “комуністів” і “радянських патріотів”. Але ж зрозуміло, що винищували й євреїв...
На стр.73, пані В.Шайкан пише про випадки рятування євреїв, священиками різних Церков. Погоджуючись щодо геройства подібних людей не можна погодитися із висновком, який робить дослідниця, невідомо з яких причин: “Можна навести безліч прикладів альтруїстичної поведінки населення під час Другої світової...” Нажаль, навпаки – під час війни як раз альтруїзму надто не вистачає, це є відомим фактом. Дослідниця згадує А.Шептицького, але невірно пише прізвище рабина Є.Левіна (який якраз загинув, а не був врятований Митрополитом, як про то пише В.Шайкан). Це відомо з “Щоденника Д.Кахане” (саме він був врятований Митрополитом А.Шептицьким), який вийшов у видавництві “Дух і літера”. Тим більш, що дослідниця посилається на працю Ж.Ковби, яка доволі багато і доволі цікаво пише про проблеми Голокосту.
Цілком серйозно автор цитує Д.Донцова – відомого своїми пронацистськими симпатіями, і розповідає про його безглузді теорії стосовно “динарської раси”.
В розділі “Окупаційна політика нацистів в Україні і залучення до співпраці місцевого населення РКУ та військової зони” немає жодного слова про Голокост. Можна припустити, що автор саме спеціально ігнорує цю тематику, розуміючи неможливість вказування про “співпрацю” в цій “галузі”. Тобто, можна припустити, що заборона на подібну тематику продовжує існувати.
В той же час, як приклад колаборації, але без жодних коментарів автор наводить вислів М.Величківського з листа до Е.Коха, який зловіще повідомляє про існування серед українців росіян, поляків: “... навіть жидів, як наприклад, у містечку Верба, повіт Дубно...”
Разом з тим, В.Шайкан каже просто і недвозначно (майже вперше в Україні, настільки недвозначно): “Документи свідчать, що українські поліцаї виконували накази гестапо і брали участь у розстрілах українських селян і масовому знищенні євреїв”. “... ОУН відкрито проповідувала антисемітські погляди, але пізніше почала “відхрещуватися” від участі у знищенні євреїв”.
Треба підкреслити й такий момент з книги В.Шайкан: “Польський історик Г.Піскунович наголошував, що в концтраційних таборах, наприклад, у Треблінці, більшість обслуговуючого персоналу концтабору складалася з українців...” Тут необхідно трохи розшифрувати, як то робили іноземні дослідники СРСР в 70-их роках минулого століття. По-перше, саме в Треблінці був не концтабір, а табір смерті. По-друге – не “обслуговуючий персонал”, а саме українські вахмани, і безпосередні учасники знищення людей газом і вогнем...
В той же час в книзі доволі розлого й цікаво розглядаються питання УПА, ОУН та інших організацій. Наведено багато нових і цікавих фактів, якими можна скористатися у вивченні складної історії Другої світової війни.
Однак нажаль посилки, що подані автором на деякі сайти в Інтернеті, просто не існують. Зазначимо, що можливо вони існували тоді, коли В.Шайкан працювала над книгою.
Розділ, який названо “Українська інтелігенція і окупанти: проблеми стосунків”, читати доволі важко. В.Шайкан цілком справедливо пише: “... Ідеологічне пристосуванство, безхребетність, меркантильність стали тим фактором, який спровокував частину української інтелігенції до колаборації”. Треба зазначити, що це стосується не лише української інтелігенції. Але пекучу правду необхідно було сказати і я вдячний пані Валентині Шайкан за її відверті слова.
В книзі подано багато фактів, що стосується Дніпропетровської області і взагалі Східної України. Разом із тим також доволі розлого подано ситуацію і в Україні Західній. Подібна праця заслуговує на велику повагу і вдячність як української історичної науки, так само і суспільства.
Автор вказує про випадок антисемітизму, який стався в Кривому Розі 1 червня 1944 року. Цікавий також факт (вповні можливий) після визволення окупованої нацистами території: “У Сталіндорфскому районі... євреї зі східних областей України ...погрожували українцям”.
Картину репресій радянської влади проти українського народу також висвітлено достатньо, як перед початком Другої Світової, так само й опісля неї.
У “Післямові” автором мовлено дуже об’єктивні слова стосовно колаборації. Знову таки, не можу не втриматися, аби не подякувати за майже кожен рядок автора.
Проблему я бачу в тому, що пише сама автор про методологію дослідження: “Заслуговує на увагу позиція К.Бондаренко, який толерантно запропонував... дивитися на вітчизняну історію очима України, а не Польщі, Росії, США, або інших держав...” В нормальному світі цю фразу можна не коментувати. Вона вказує на суть наших проблем, та й взагалі на вади значної частини українських інтелектуалів. Я змушений пояснити. Перше - насправді вислів К.Бондаренко вважати толерантним неможливо. Друге – в тому й проблема, що історики України автоматично дивляться на історію українськими очима, а не якимись іншими. Якраз навпаки – спробувати дивитися на власну історію “чужими” очима і є завдання справжнього історика, який намагається вийти за межі свого походження. Звісно, що це нелегко. Інша справа, що багато істориків в Україні не бажають мати власну точку зору на проблеми і вирішують цей психологічний колапс, не пошуком свого погляду, а запозиченням матриць з ідей Ізраїлю, Польщі, Росії, США. До того ж матриць, часто-густо пов’язаних із матеріальним забезпеченням свого дослідження. Проблему насправді вирішити дуже легко – якщо держава почне надавати допомогу власним історикам, тоді вони природно стануть орієнтуватися на свою державу. Якщо ж держава цього не робить, то зрозуміло, що кинутий напризволяще інтелектуал почне шукати гроші, де завгодно і намагатися виконати завдання від “когось”, так як він його розуміє. Тобто заклик автора стосується Міністерства освіти, культури, чи чогось там ще, а зовсім не українських істориків. Існують крім того багато штампів запозичених з колишнього СРСР і сучасної Росії. Ці штампи породжені тим простим фактом, що по-перше – історія як наука набагато ширше знаходить підтримку в Росії, по-друге частина українських істориків вважає себе росіянами. Якби Україна бажала б різноманітності й бажала скористатися тим важливим плюсом, завдяки існуванню значного російського компонента – той погляд слугував би нам за допомогу. Але, нажаль, в зв’язку із тим, що Україна досі є значною мірою провінціальною країною, з провінціальними уподобаннями, і багато в чому з радянським підходом до проблем, тому українські гуманітарії вважають кращим прислуховуватися до “впливів” та “течій”, аби в потрібний час, зробити потрібний владі, чи начальству “закідон”.
Якраз дуже корисно дивитися на свою історію очима поляків, росіян, американців, румунів, й до речі (в нашому контексті) особливо євреїв. Як таких, що бувають доволі необ’єктивні до України, і таким чином виділяють ті вади, які українці за собою не помічають. Саме відмова від подібного, стороннього погляду і є значною вадою сучасної України. Сподіваюсь це ненадовго.
Артур Фредекінд,
науковий співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту
