Головна

Головна Графік заходів Увічнення пам'яті Геноцид Ромів Бабин Яр (Не)Дитячі історії Камені спотикання

“Шоа у Львові”

Національна академія наук України, Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника випустили в світ книгу спогадів Євгена Наконечного “Шоа у Львові.” Треба зазначити що подібні мемуари з’являються в українському книжковому просторі, нажаль, не надто часто. Особливо це стосується подій Голокосту. Нарешті, Україна дочекалася відвертої мемуарної літератури про ці події. Тим більш цікаво, що авторові на той час було приблизно 12-14 років (нажаль точні дані в книжці відсутні). В той же час, не стільки на совісті автора, скільки на совісті Академії наук, ми бачимо дивні й доволі ненаукові дефініції. 
Майже на титульній сторінці розміщено зауваження стосовно “неточності” терміну Голокост (чомусь з маленької літери). Звичайно автор має право так вважати, тим більш що термін Шоа, насправді вповні може використовуватися. Однак треба зважити на публіцистичність праці, яка в такому разі вимагає наукової передмови, або коментарів. Чому їх не було зроблено, нам не зрозуміло. Треба зазначити, що термін Голокост є широко присутній в історіографії Європи та Америки, в історичній науці світу, а термін Шоа більш присутній саме в Ізраїлі. 
В роботі є закиди в бік С.Візенталя (на щастя він про них ніколи не почує), і в бік Е.Йонаса. Є описання зустрічі “євреями” Червоної армії у Львові 1939 року. Наскільки нам відомо, хоча зрозуміло, що євреї брали участь у вітаннях совєтів, але не лише вони. Маємо й дивну статистику, щодо єврейського походження інтелігенції Львова – звідки її взято нам не зрозуміло. Маємо факт спогаду про раптове з’явлення у магазинах Львова 1940-го року, маци, яку “євреї кинулися купувати”. Маємо заяву поляка, що з цього приводу зробив висновок про “жидівську державу” СРСР. Наступний абзац треба навести: “Схожі думки поширювалися тоді серед львівського простолюду, особливо в польському середовищі. Звучали вони і в час Катастрофи.” Цілком нелогічною є оповідь про поляка Владека Желязни, якого чомусь звільнили радянські охоронці з тюрми, а він намагався через батька автора звільнити своїх друзів, що гинули в тій тюрмі від рук радянських солдатів. Яку роль в ОУН грав батько Є.Наконечного є цілком незрозумілим. Чому В.Желязни звертався саме до нього? Чому батько вирішив що кримінальник був боязким теж незрозуміло. Незрозуміло й те, чому боязкого кримінальника не можна було використати, задля того, щоби громадськість, або й люди з ОУН взнали ситуацію в радянській тюрмі... Знову зауважимо, що тут були потрібні коментарі фахівців, які нажаль відсутні. 
Цілковито-вигаданою заявою, є наступна: “Не було жодної української партії, яка б проповідувала антисемітизм, у тому числі і ОУН”. Зрозуміло, що злива робіт, де навпаки, робляться інші наголоси, саме на антисемітизмові українських партій, є перебільшенням, однак вважаємо, що якщо автор мав бажання довести інше – треба було навести серьозні докази. 
Цілком безжальним зауваженням, цілком таким, що потребувало коментарів, є спогад про друга автора, єврея Йоселе, який на погляд Наконечного “панічно боїться німців”. Цілком очевидним є те, що Йоселе мусив боятися німців у 1941 році, інакше він виглядав би безглуздим. 
Дивною є заява про те, що “шумовиння”, яке робило погром у Львові було польськомовним. Ба більше, далі автор пише: “... навіть і сьогодні львівський кримінальний світ не є україномовним, як, і зрештою, і кримінальний світ Донецька, Харкова чи Одеси. Називати його українським можна лише умовно”. Подібні не зовсім розумні заяви, на наш погляд по-перше поділяють Україну, а по-друге викликають в громадян України напружене відношення до власного громадянства. Якщо російськомовних, або польськомовних громадян України досі не можна вважати українцями, то яким чином ті громадяни мусять вважати Україну – тимчасовим притулком? Тимчасовим місцем проживання?
Дивним є фрагмент, коли автор вказує, що він “лукаво підтвердив”, коли єврейка Гелька, запитала в хлопця, про те чи схожа вона на єврейку, чи ні. Автор вказує, що “виглядала вона типовою єврейкою”, а саме питання було поставлене перед виходом на вулицю, який міг бути останнім. Додамо, що як зрозуміло з подальшого тексту – таким він і був. Автор абсолютно не відчуває, що ситуація далеко не комічна, аби “лукаво” підтверджувати. Є.Наконечний мав тоді лише 12-років, і цілком зрозуміло, що міг не розуміти що відбувається. Але вже сьогодні, подібна сліпота виглядає незрозуміло. 
Надто незрозумілим є кінець спогадів, де автор подає слова німецького солдата, який ганить есесівців та гестапівців за нищення євреїв. Ось кінець тої книжки, слова німця: “Ось чому Німеччина терпить поразку... Ось чому... війна програна!”, маючи на увазі, що розстріли євреїв саме й спричинилися до того, що “через них виступив проти нас весь світ”. Жодною мірою не ставлячи під сумнів можливість подібного висновку для німців, ми не можемо погодитися, що книжку присвячену саме ШОА, можливо закінчувати подібним чином. Скидається на те, що автор переймається проблемою німців, а не євреїв, чи українців на той час, та й на сьогодення. 
На початку праці автор пише: “Здаю собі справу, що з боку єврейських кіл можу отримати закид в антисемітизмі, а з боку моїх краян – у філосемітизмі...”
Вважаємо що те все йде від занадто публіцистичного підходу, від ідеологічного підходу, якихось національних, чи інших схем, від того, на що вказує сам автор цілком слушно: “Тоталітарний режим не лише творить зло, він очерствує людські душі...”

Останні Новини

Дивитися всі

Top